Пошукова робота "Борці за незалежну Україну"

Пошукова робота «Борці за незалежну Україну

 (про репресовану Мостищину)»

Мостиський осередок Спілки політичних в’язнів України.

         У Мостиському районі активно працює Спілка політв’язнів, в яку входять всі репресовані, що проживають у Мостиському районі. Це учасники бойових дій УПА, багатолітні політв’язні таборів Кенгіру, Харкова, Мордови, Воркути, Челябінська, Тобольська, Тюменя, а також люди, які пройшли нелегкі випробування Сибіром. Входять у Спілку політв’язнів і діти, які народилися в місцях позбавлення волі. Нелегким було їхнє життя. Це люди, які були свідками, як червоні облавники нищили відважних земляків, рідних, які боролися за волю України. В першу неділю кожного місяця збираються репресовані на своє політичне зібрання. Очолює Спілку політв’язнів у Мостиському районі Будзин Ярослав Омелянович, що проживає у місті Судова Вишня. Обов’язки секретаря виконує вчителька української мови і літератури Мишлятицької школи Токарчик Надія Михайлівна. Кожне зібрання починається молитвою, а також вшануванням пам’яті героїв України і тих членів Спілки, які відійшли у вічність.

         Найактивнішими є такі спілчани: Будзин Ярослав Омелянович, Балич Зеновій Іванович, Балич Михайло Миколайович, Коваль Марія Лаврентівна, Карпяк Павліна Іванівна, Крупій Галина Іванівна, Левицька Даниїла Іванівна, Осідач Павліна Стахівна, Сікора Анатолій Іванович, Сліпаков Василь Миколайович, Ткачук Ярема Степанович, Труш Ярослав Павлович, Тимець Наталія Ільківна, Терлецький Юрій Юрійович, Токарчик Надія Михайлівна, Саламаха Тетяна Ярославівна, Бурбило Ірина Миколаївна,       Шупяна Даниїла Іванівна та інші. Вони систематично відвідують засідання Спілки, беруть активну участь у громадсько- політичній діяльності у становленні незалежної України. Кожного року на День Незалежності України за активну роботу їх нагороджують грамотами та невеликою грошовою допомогою.

         Багато із спілчан є жертводавцями на часопис «Нескорені», за що їм неодноразово виносили подяки Львівська обласна спілка політв’язнів.

         Щорічно члени Спілки вшановують наприкінці травня Героїв України. Цьогоріч мости чани, організовані Спілкою політв’язнів, мали змогу побувати у с. Сприня Самбірського району на відзначенні Свята Героїв. Місце, де проводились урочистості, особливе. Це колишня лісничівка, де у 1944р., у час безвладдя, була створена УГРВ (Українська Головна Визвольна Рада). Тимчасовий парламент повинен був взяти на себе загально-національне керівництво і незалежно від по сторонніх сил вести українську внутрішню і зовнішню політику. Президентом УГВР було обрано провідного члена Української партії соціалістів-революціонерів, полтавчанина Кирила Осьмака. До складу УГВР входили такі відомі діячі: Василь Кук, Роман Шухевич, Дарія Ребет, Петро Федун (Полтава), Микола Лебідь, Іван Багряний і ін.

         У цьому році до дня вшанування Героїв України було споруджено криївку-музей. Проект виготовив директор музею «Тюрми на Лонцького». Спонсорами виступили депутати Львівської обласної ради. Наступний етап відзначення свята героїв, через тиждень 27 травня проходив у Львові. Збір учасників відбувався біля пам’ятника С. Бандері. На святкування прибули делегації з багатьох районів, представники громадських, молодіжних організацій, політичних партій, влади. Були там і більшість політв’язнів Мостищини. До присутніх із вступним словом звернувся незмінний ведучий цього свята Ю. Антоняк. З історичною довідкою виступив публіцист Я. Сватко. Сформована колона під звуки військового оркестру вирушила вулицями Львова до пам’ятника Т.Шевченка, де відбулося урочисте віче. Перед учасниками свята свої вміння у виконанні патріотичних пісень та проходження стройовим кроком, елементи бойового гопака показали учні львівських шкіл, ліцеїсти, військові.

Із розповіді Надії Токарчик про свою репресовану родину.

Вчителька української мови та літератури Мишлятицької школи часто разповідає учням про свою родину, яка сім років булана спец поселення в Сибірі.

-         Надіє Михайлівно, ми знаємо, що входите у спілку політв’язнів Мостиського осередку. Чому?

-         Моя родина була виселена в Сибір. Там я народилася. А у спілку політв’язнів входять не тільки ті, які сиділи в тюрмах та концтаборах чи були виселені в Сибір, бо боролися за вільну, незалежну Україну, а й ті, що народилися у місцях позбавлення волі.

-         Хто був виселений у Сибір з вашої родини?

-         Вся моя близька родина. Мій батько, Качмар Михайло Михайлович, на той час закінчував Самбірську гімназію, залишилося ще здати екзамени; його забрали разом з батьками (моїми дідусем і бабусею) у 1949році із села Грушатичі, Нижанковицького району,  Дрогобицької області. Мою маму, Кобрин Євгенію Петрівну забрали із батьками (моїми дідусем і бабусею) і трьома сестрами у 1949році із Стрийщини. Зустрілися ці сім’ї у Хабаровському краї. У 1951році  мої батьки одружилися. У Сибірі моя родина дуже збільшилася. Крім мене народилися ще брат і сестра. Мамині сестри також вийшли заміж, народилися діти. Всього наша родина в Сибіру нараховувала 20 осіб.

-         Як довго Ви їхали в Сибір, і в яких умовах?

-         Цілий місяць везли людей у товарному потязі у голоді, бруді, гірше худоби, навіть води не давали досхочу напитися. Плакали голодні діти, стогнали немічні старі люди. Людей везли у несвідомості…

-         Скільки років Ваша родина була у Сибірі?

-         7 років.

-         За що було так покарано так вашу родину?

-         Мабуть за те, що дуже любили Україну, хотіли бачити її самостійною державою.

-         Де жили люди?

-         Спочатку жили в темних і холодних бараках, але дуже скоро всі почали будувати в лісі хати. Протягом семи років дід з батьком збудували дві хати. Викорчовували ліс і будували. Перша хата була 8 на 4 і мала два входи, бо була розрахована на дві сім'ї. Через деякий час побудували нове помешкання, значно більше і краще.

-         Чи тяжко приходилось нашим землякам у Сибірі? Яку роботу виконували вони?

-         Я нічого не пам’ятаю, але з розповідей рідних знаю, що людям було не легко. Всіх виселених змусили розписатися, що вони прибули сюди на довічне проживання. Можна уявити собі стан людей: всі плакали, кожного охопив відчай і страх, що вони вже ніколи не побачать рідної землі. Мій батько працював завгоспом у ліспромгоспі, мама працювала вчителем, бо мала педагогічну освіту. Тяжка робота у тайзі (в основному всі працювали в лісовому промисловому господарстві, або прокладали залізничні чи дорожні шляхи), нестерпний холод взимку, велика спека влітку, недоїдання, туга за рідними місцями та родинами, що залишилися вдома – все це відбилося на здоров’ї людей. Багато наших людей померло на чужині. Залишилися навічно у сибірській землі і мій рідний старший брат та двоюрідна сестра.

-         Якою мовою розмовляли люди?

-         Всі приїжджі були із Західної України. Вони жили серед російськомовного населення, але розмовляли своєю рідною українською мовою. Не забували про свої традиції та звичаї.

-         Розкажіть про це докладніше?

-         Мій батько дуже любив співати. Збиралися у нашій хаті поселенці і співали пісні українською мовою, також організовували концерти, ставили п’єси. Мали свій національний одяг. Організатором таких масових заходів був мій батько – Качмар Михайло Михайлович. Він не тільки керував масовими заходами, а й сам брав активну участь у них, собі брав найтяжчі ролі. Так у п’єсі І.П.Котляревського «Наталка-Полтавка» грав роль пана Возного. На Різдво колядували (спочатку таємно у хаті, а потім ходили від хати й до хати). Під час Великодніх свят родинами виходили на вулицю і, тримаючись за руки, виводили гаївки, а москалі не могли надивуватись і говорили: «Умеют ети бандеровци и работать и веселиться».

                      Було вивезено на Сибір багато священників. Вони на горищах хат

(таємно) робили невеличкі церкви,  де сходились наші люди, щоб помолитися, взяти участь у святій літургії, тут же люди сповідалися, вінчалися молоді пари, охрещували дітей…

- Хто і як повідомив людям про повернення додому?

- На початку 1956 року розповсюджувались чутки, що буде амністія, і ми всі поїдемо в Україну. Та енкаведисти стверджували, що ніякої амністії не буде, а приїде з Москви комісія, наділена повноваженнями Верховної Ради СРСР і переглядатиме справи засуджених. Насамперед звільнятимуть тих, хто каятиметься і визнаватиме свою вину перед народом, державою. У квітні 1956 з Москви таки приїхала комісія і зайняла просторий кабінет в адмінбудинку. Визивали людей, давали нудні і ті ж самі питання. Коли і де народилися, за якою статтею засуджені, з якого року співпрацювали з націоналістичною бандою… Люди обурювалися: не з бандою, а з українськими повстанцями. Потім люди заповнювали анкети на звільнення. Моїх рідних звільнили, але без права жити у тій області, з якої приїхали. Приїхали ми у Дрогобицьку область. Думали, що нас припишуть правдами чи неправдими. Не вийшло. Тоді змушені були їхати у Львівську область, де нас приписали. Батьки знайшли роботу, почали будувати хату. Через кілька років дід з бабою таки повернулися в рідне село і купили за великі гроші свою хату. Батьки залишилися у Сокальському районі Львівської області. Доля розпорядилася так, що я не жила з батьками, а з дідом і бабою. На підставі ст.3 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. « Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» моя родина була реабілітована. Ось така коротка історія з моєї репресованої родини.

- Чому наших краян, галичан, ще й досі називають бандерівцями?

- Так, нас називають бандерівцями, бо лише ми викликаємо страх у представників влади. Тут живуть предки тих, хто не скорився ні перед ким. На теренах галицького краю жили і творили такі видатні люди: Степан Бандера, Андрій Шептицький, Іван Франко, Лесь Мартович, Іван Вишневський та багато інших. Галичани завжди захищатимуть мову, землю, незалежність. Тож бережіть, бороніть та примножуйте галицьке добро, надбання нашого краю.

Розмову Надії Михайлівни і учнів 8-9клісів Мишлятицької школи записала учениця 8 класу Семко Юлія Володимирівна; травень 2012р.

Спогади 86-річного політв’язня Терлецького Юрія Юрійовича з Рудник.

Народився я у Буневі Яворівського району 1926р. За Польщі закінчив чотири класи. Далі вчитися не було змоги. Сім’я мала два морги поля. У 1939 році прийшла радянська влада. За деякий час у селі розпочалася епідемія тифу. Важко захворів тато. Потім прийшли німці. А вже у 1942 році всю сім’ю вивезли до Німеччини. Батьки і сестра потрапили у місцевість Лінерсхаус, у Тюрінгії, на господарку до бауера, а мене «оприділили» на залізничну станцію, неподалік. Мені було 16 років. Звідти, я разом з такими ж вхлопцями-ровесниками з Івано-Франківської області, Соколя, Драгомишля втік у вагоні з сіном, що рухався вбік фронту. Так дістався Перемишля, де жив мій стрико і він сховав мене у пивниці. Потім вдалося зайти до Медики. Затримав мене радянський пост, переправили у табір за Сяном. Там я зустрів решту втікачів, з якими повернувся з Німеччини. Після розмови представниками СМЕРШу скерували у діючу частину радянської армії. Демобілізувався у 1947 році. Приїхав у рідне село. Батьків і сестру вивезли у Сибір. Перебування старшого брата було невідоме – може залишився за кордоном, пішов в УПА, в підпілля. Я добивався справедливості, оббивав пороги у районі. Марно. Злість і ненависть охопили моє серце. А згодом довідався, що батько замерз, сторожуючи якусь електростанцію в Тюмені. Через якийсь час померла мати. Сестру забрали чужі люди. Мене душили біль, жаль, образа. З часом налагодив зв’язки з підпіллям. Мене скерували у Карпати на вишкіл. Потім у лоївку. Доля зводила мене з підпільниками на псевдо «Троян», «Гонта», «Ризун». У 1950 році мене арештували. Потрапив під розстріл карпатському селі. Сили були не рівні. Поранило у живіт, нитрощі вивалювалися з черевної порожнини. Хотів підірватися гранатою, але вона не вибухнула. Опам’ятався у лікарні, у Львові в Каземирівській тюрмі. Далі були допити на Лонцького. Вирок – 15 років за статею 54-1а. сидів у Харкові, Мордовії, потім – Караганда, Казахстан. Мене утримували у бараку посиленого режиму, за непокору часто потрапляв у карцер. Потім нас розформували по різних таборах. Я потрапив у Кінгір у тюрму посиленого режиму. Це був 1953рік. У травні 1954 року вибухнуло повстання, яке тривало 41 день і стало символом нескореності в’язнів. Страшні умови утримування в’язнів, терор, призвели до повстання. На 42-й день проти табірних кинули танки – стріляли зарядами з снодійним газом. Люди падали хто де, а зверху їх чавили гусениці.

         Посередині табору був плац, оточений з усіх боків ровами. Я залишився живий, бо потрапив у той рів. На мене впав ще хтось, зверху переїхав танк. Коли все закінчилося – хотів піднятися, але не зміг.  Замість ребер з одного боку стирчали уламки. До сьогодні грудна клітка деформована. Я просидів від дзвінка до дзвінка. Коли повернувся додому, на батьківській хаті жили чужі люди, приписувати не хотіли. Я дуже вдячний директору радгоспу «Мостиський» п. Степану Димцю, що взяв мене на роботу ні про що не питаючи, дав можливість прогодувати сім’ю. Недавно їздив у Кінгір на відкриття пам’ятника загиблим під час повстання. Ще раз подивився на минуле. Напевне за всі поневіряння Бог дав мені довгого віку.

Спогади записала учениця 9 класу Городецька Наталія; липень 2012р.

Член Мостиського осередку СПВУ Ярема Ткачук – автор художньо-документальних творів про боротьбу українців за свободу і незалежність України.

Пишу четверту книгу на тему визвольної боротьби нашого народу в половині ХХ століття. Сяду за стіл, заплющу очі, а мої побратими приходять до мене один за одним, сідають поруч і розповідають про звитяжні бої з енкаведистами, про безкомпромісну, жертовну боротьбу в ім’я свободи нашого народу. За все довелося платити життям та неймовірними муками в тюрмах і концтаборах, або конати з голоду під час рабської праці на будівництві транссибірських залізниць, на лісовозах в тайзі, на вуглепереробних та інших шкідливих для здоров’я шахтах. Діляться своїми враженнями, тривогами і бідами. Переживають за долю України, за її майбуття. Вони в ім’я свободи ризикували не лише собою, але й життям своєї родини. Завдяки їм ми стали людьми, а не огидними рабами і наймитами на службі окупантів. Повстанці завдяки власного добробуту не зрікались ні рідної мови, ні народних звичаїв, ні своєї Церкви. Їхня кінцева мета «Здобудеш Українську Державу або загинеш за Неї»! А між цими велетнями Українського Духу – скромна українка Видра – Коваль Марія Лаврентіївна. Вона знає і твердо вірить, що перш ніж будувати віллу чи навіть скромне життя, будуй національну державу, яка стояла б на твердому історичному фундаменті і була надійним захисником твого духовного та матеріального життя.

   Не дрімають окупанти і їхня п’ята колона. Вони нашу боротьбу за створення національної Держави, з поміччю яничарів та малоросів, піднімали боротьбою за соціальні блага народу, хоч вони добре знають, що на духовних і природних руїнах, які залишили нам у спадок імперія зла, раю не збодуєш.

   Ці «доброзичливці» сучасної Української Держави позбавили нас національної науки і культури. Тому і не маємо ні свободи ні хліба. Якими пігмеями виглядають деякі дипломовані сучасні будівничі Української Держави порівняно з учасниками УПА, з цими простими хлопцями та дівчатами з-під селянської солом’яної стріхи. Жаль, що так невчасно відходять у вічність мої сподвижники, з якими довгі роки ділив життя і смерть. Вони ідуть, а з ними ціла епоха моралі, безкорисливе  служіння нації, порядність в людських взаєминах, відданість національним ідеалам, огидна відраза до всякої зради, свята любов до рідної землі.

   Сьогодні відбувається підміна понять: вірність у подружньому житті телебачення підмінило на життя вовчої зграї. Людську працьовитість, розум і скромність підмінили шахрайством, лукавою та нахабною брехнею, темними убивствами неугодних для влади людей, що практикувалися протягом нашої Незалежності, довели до того, що людина робить одне, говорить інше, а що думає - ніхто не знає. Російські колонізатори, які всілякими правдами і неправдами  поселились в українських містах і містечках, вимагають біля себе якихось преференцій. Бач вони тут народилися, росли і вчилися. Якби вони вчили так як треба, то збагнули б, яким чином їхні батьки опинилися в Україні. Не шукайте собі ключки, а користуйтесь тими правами, яким користуються нацменшини. Не маєте бажання інтегруватися в українське суспільство, то збирайте манатки і гайда з України на всі чотири сторони та не встановлюйте в чужій хаті свої порядки і не нав’язуйте нам свої волі.

  Активний опір титульної нації вашим імперським зазіханням викликає у вас дику лють і ненависть до усього українського. Ви мусите поступитися, бо якщо ми підемо назустріч вашим примхам, то будемо знищені не лише духовно, морально і фізично, від нас тобі і сліду не залишиться на рідній землі. По моєму, ця проблема розв’яжеться найближчими роками. Або будемо мирно співіснувати в Українській державі, або розрубаємо Гордіїв вузол, зв’язаний Москвою.

  Сьогодні владу в Україні захопила орда. Майже всі міністри, очолені прем’єром, російськомовні і лише інколи за необхідності переходять на українську. Що це за така українська держава, що дозволяє фальсифікувати і переписувати історію, написану сльозами і кров’ю нашого народу. Думали-гадали і почали замість Української Держави будувати Вавилон. Без ганьби і сорому змішали грішне з праведним. А щоб колонізація України відбулася без нарікань з боку українців, створили 300-тисячний поліцейський корпус і зобов’язали стражів порядку вистежувати протестантів, а непокірних запроторювати в буцегарню. Так забезпечити в державі «мир і спокій». Реанімувати в Україні хрущовський концтабірний режим та ще й нахабно заявляють: ми прийшли до влади не тимчасово, а надовго… 

Передмову автора до книги «Закайданована Україна» записав учень 9 класу Орест Главацький; серпень 2012р.

Відійшли у вічність

Нелегким був життєвий шлях членів СПВУ Мостиського осередку. Більшість із них відсиділи у таборах 10-25 років. У місцях позбавлення волі пройшли найкращі їх молоді роки. Тут із ними жорстоко поводилися, тому здоровя у кожного із них дуже підірване. З кожним роком спілчан стає все менше. Мостиський осередок СПВУ сумує з приводу смерті своїх побратимів, а саме: Давидяка Миколая Миколайовича, Козловського Мар’яна Михайловича, Іваха Дмитра Івановича,Крутія Івана, Кравецької Ольги Петрівни, Гамар Ганни Григорівни, Мартина Степана Федоровича… А зараз про Степана Мартина, докладніше. Саме він заснував СПВУ на Мостищині і до останніх своїх днів гідно очолював її. Він народився 25 червня 1931 р. в с. Мартини. Був свідком, як червоні облавники знищили групу відважних земляків, які зі зброєю в руках боролися за волю України. Тому рано став до визвольної боротьби. Пройшов не легкі випробування Сибіром, а потім, повернувшись на рідну землю зазнав різних переслідувань і утисків від радянської влади. Він не зламався, залишився послідовним виразником національної ідеї. Не пропускав жодного патріотичного заходу, який проходив в райцентрі. Майже всі його рідних і близьких знищив сталінський режим. Завжди знаходив щирість у розмові зі своїми побратимими із ОУН, УПА, КУН, виважено і делікатно говорив про  упущення в утвердженні самостійності.

Він ходив до церкви, співав у церковному хорі, ревно молився до Бога, був і залишається прикладом для всіх, а перш за все для молоді.